СКАЧАТЬ:  

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП ……………………………………………………………………….

Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ СОЦІОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ СТАНОВИЩА ЛЮДИНИ З ВАДАМИ СЛУХУ…………………………………………………

1.1. Інвалідність як медичний та соціальний феномен………...

1.2. Феномен глухоти в контексті сучасних наукових досліджень…………………………………………………

1.3. Використання жестової мови та проблеми соціальної інтеграції нечуючих та слабочуючих людей…………………….

Висновки до першого розділу………………………………………………..

Розділ 2. СОЦІАЛЬНИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ З ВАДАМИ СЛУХУ (ЛВС) ТА ФАКТОРИ, ЩО ЙОГО ОБУМОВЛЮЮТЬ…………

2.1. Методи вивчення соціального статусу людини з вадами слуху……………………………………………………………….

2.2. Програма соціологічного дослідження: «Соціальний статус людини з вадами слуху (ЛВС) та фактори, що його обумовлюють»……………………………………………………..

Висновки до другого розділу…………………………………………………

ВИСНОВКИ……………………………………………………........................

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність роботи обумовлена тим, що що з давніх давен людина з обмеженими можливостями відносилась до найнижчих прошарків нашого суспільства. Протягом багатьох століть люди з вадами слуху зазнавали дискримінації були віднесені до неповноцінної частини населення не тільки суспільною думкою, а ще й законом. Відношення суспільства та держави до глухих коливалось від агресивного і нетерпимого до байдужого внаслідок чого глухі мали дуже низький суспільний статус та були обмежені в правах, а інколи взагалі не мали ніяких прав. Суспільству потребувалося близько 2 тис років щоб пройти шлях від відторження та агресії до першого усвідомлення необхідності піклування про осіб з порушенням слуху.

Захворювання, які призводять до зниження чи втрати слуху, є однією із найсерйозніших медичних та соціальних проблем. Зниження слухової функції, не кажучи про її втрату, значно погіршує якість життя, порушуючі становище людини в суспільстві, обмежує її у виборі фаху, а не рідко призводить до виключення із суспільства.

Проблемі соціального статусу людини з вадами слуху приділяється досить багато уваги. Теоретично – плідними для аналізу цієї проблеми можуть слугувати праці таких відомих вчених, як М. Фуко, І. Гофман, А.Адлер, П. Бергер та Т. Лукман, Д. В. Зайцев, Ф. Армстронг, Л. Бартон, П. Бурдьє, М. Вебер, Д. Вудрон, Є. Гіденс, Є. Дюркгейм, Г. Зімель, Д. Локвуд, Б. Малиновський,Р.Мертон, Ч.Мілс, Е. Нейо, Т Парсонс, П. Сорокін та інші. Проблема інвалідності як соціального феномену висвітлюється у О. Ярської – Смирнової, О. М. Дікової – Фаворської, М Елютіна, Ю. Зубок, Н. Тихонова, П. Абрахамсона, Г. Рума, Г. Уайта, К. Філіпса, А. Хаан та інших. Власне проблемі соціально – культурного феномена глухоти присвячено лише в працях В. Паленного.

Об’єкт- людина з вадами слуху (ЛВС).

Предмет- соціальний статус людини з вадами слуху в сучасному суспільстві та фактори, що його обумовлюють.

Мета роботи:дослідити методи, що визначають соціальний статус людини з вадами слуху (ЛВС) у сучасному суспільстві.

Завдання:

Основні завдання:

1. Розглянути основні теоретичні підходи до аналізу поняття «інвалідність».

2. Проаналізувати феномен глухоти в контексті сучасних наукових досліджень.

3. З’ясувати проблеми використання жестової мови та соціальної інтеграції нечуючих та слабочуючих людей.

4. Визначити основні методи, які застосовуютьсядля вивчення соціального статусу людини з вадами слуху.

5. Скласти програму соціологічного дослідження з метою виявлення особливостей соціального становища людини з вадами слуху (ЛВС) та факторів, що його обумовлюють.

Для розв’язання поставлених завдань та досягнення мети використано загальнонаукові методи: аналіз і синтез науково-теоретичних джерел з проблеми дослідження, порівняння й узагальнення науково-теоретичних даних та емпіричні: анкетне опитування та експертне інтерв’ю.

Теоретичне значення роботи: теоретичне значення даної роботи полягає в комплексному дослідженні проблеми соціального статусу людини з вадами слуху.

Практичне значення роботи: матеріали теоретичного та практичного дослідження даної роботи можуть бути використані в діяльності організацій, які працюють у сфері обслуговування та допомоги людям з вадами слуху.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що проблема соціального статусу людини з вадами слуху в українській соціології практично не досліджена.

Гіпотеза. Соціальний статус людини з вадами слуху є вкрай низьким, життєві шанси на його підвищення є обмеженими, що обумовлене низкою факторів, серед яких особливе місце посідає владний характер соціального ставлення до людей з вадами слуху, низька якість освіти для нечуючих людей через обмеження використання жестової мови у навчальних закладах та сфері інформації, напружений характер відносин між спільнотами людей, які чують, та ЛВС.

Апробація роботи:

Структура курсової роботи: курсоваробота складається із вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел з 109 найменувань та додатків.

Обсяг курсової роботи: 110 сторінок.

Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ СОЦІОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ СТАНОВИЩА ЛЮДИНИ З ВАДАМИ СЛУХУ

1.1. Інвалідність як медичний та соціальний феномен

Здоров’я людини - найдорогоцінніший і найбільший дар природи. Людина отримала від природи надзвичайно досконалий організм, прекрасної форми з універсальною стійкістю до труднощів життя - холоду і спеки, ран і отрут, страхів і нервових потрясінь, голоду та захворювань. З роками здоров’я все слабшає, а хвороб стає все більше.

Здоров’я, взагалі, виступає ресурсом, без якого все втрачає сенс. Із поняттям здоров’я тісно пов’язані поняття « хвороба», «недуга» та «інвалідність». Ми звикли бачити, чути, ходити, займатися улюбленими справами, навіть не усвідомлюючи те, що поруч існують і хочуть жити справжнім життям тисячі людей з фізичними, сенсорними відхиленнями. Розрізняють вроджені аномалії в розвитку, тобто ненормальності, вроджені відхилення від загальної закономірності розвитку людини, та втрата здоров’я - наявність хвороб, фізичних дефектів, які призводять до фізичного, душевного та соціального неблагополуччя людини. На сьогодні в Україні немає єдиного терміна, але у засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття:

• інвалід;

• особи з обмеженими можливостями;

• люди з обмеженою здатністю;

• особи з вадами розвитку [44,c.96-98].

Поняття «інвалідність» розглядалося тільки у медичному аспекті та визначалося у термінах психологічної, фізіологічної, анатомічної «дефективності», «ненормальності» або «нормальності» людини. Згодом це поняття інтерпретувалося як функціональні обмеження можливостей людини.

Поступово зміна дефініції «інвалідність» була пов'язана з уточненням понять «хвороба», «дефект», «непрацездатність», які ототожнювалися одне з одним та з «інвалідністю», в результаті чого спостерігалася певна термінологічна невизначеність. Це, своєю чергою, заважало адекватному розумінню проблеми.

У процесі поглиблення та розширення знань про інвалідність науковцям стало зрозуміло, що «непрацездатність» - це лише один з проявів інвалідності, і тому процес інтегрування не може обмежуватися тільки заходами щодо відновлення працездатності та вироблення компенсаторних функцій організму.

До того ж, поняття «функціональне порушення», «фізичний дефект», «хворобливий стан» або «недоліки в розумовому розвитку» тощо, які часто використовувалися при визначенні різних форм інвалідності, залежно від певного виду захворювання, аж ніяк не давали повної картини інвалідності і лише частково розкривали сутність проблеми.

Соціальні уявлення про інвалідність можна умовно розділити на два типи. Перша точка зору - назвемо її традиційною - починає пояснення інвалідності з констатації органічної патології або дисфункції, приписуючи інвалідам статус девіантів, і приходить до висновку про необхідність їх виправлення або ізоляції.

Інша точка зору пояснює феномен інвалідності з позицій теорії соціального конструкціонізму. З цієї точки зору, стан людського організму може бути по-різному сприйняте самою людиною і що оточують і мати різні наслідки для учасників взаємодії залежно від їх статі і віку, культурних традицій і соціальних умов, тобто контексту даної ситуації. Якщо це так, то інвалідність можна розуміти не тільки як фізіологічну патологію організму, дефект зовнішнього вигляду або поведінки людини, але і як соціальне визначення, "ярлик". Цей ярлик - знання про інвалідність - може приклеїти людині якась конкретна соціальна система, в якій даний стан прийнято вважати відхиленням від норми. Змінивши соціальне оточення, перейшовши в іншу соціальну групу, ми можемо зняти з себе цей ярлик або змінити його на іншій, який у меншій мірі обмежуватиме наші можливості [11, с.38-39].

Виділяють дві головні концептуальні моделі інвалідності медична та соціальна.

Медична модель інвалідності - це модель яка акцентує увагу на патологічних змінах у людини, за яких вона вирізняється від інших, «нормальних» людей. З точки зору медицини, «нормальною» є людина, у якої немає медичних патологій, а інвалід належить до пасивних пацієнтів, які потребують сторонньої допомоги і догляду. Отже, індивід може вважатися нормальним, якщо він здатний брати участь у різних сферах життєдіяльності суспільства, не потребує спеціальних умов чи сторонньої допомоги. Разом з тим, інвалід може стати здатним виконувати певну життєву роль, що вважається для нього нормальною, але він продовжує залишатись соціально дезадаптованою людиною, якщо позбавлений можливостей, якими користуються інші члени суспільства, і необхідних елементів життя, таких як: сімя, освіта, зайнятість, житло, фінансова і особиста безпека, участь у соціальних і політичних групах, інтимні та статеві зносини, доступ до всіх видів громадського обслуговування, свобода пересування та інше[110].

Відповідно до медичної моделі потрібно допомагати інвалідам створюючи для них спеціальні установи, де вони могли б на доступному їм рівні працювати, спілкуватися, отримувати різноманітні послуги.

Таким чином, медична модель виступає за ізоляцію інвалідів від решти суспільства, сприяє дотаційному підходу до економіки інвалідів. Я вважаю, що найсерйознішим пороком медичної моделі інвалідності є те, що ця модель сприяє створенню і зміцненню негативного образу інвалідів в свідомості людей. Особливої шкоди це завдає самим інвалідам, оскільки негативний образ створюється і зміцнюється в свідомості самих інвалідів. Адже як раніше залишається фактом, що багато інвалідів щиро вважають що всі їх проблеми від того, що у них немає нормального тіла. Крім того переважна більшість інвалідів переконана, що дефекти якими вони володіють автоматично виключають їх участь в соціальній діяльності[68]. Із медичної моделі інвалідизації особистості випливають специфіка надання допомоги інвалідам, догляд, нагляд, надання пенсії, пільг, грошової допомоги, спеціального навчання, виховання. Її кінцева мета - забезпечення виживання особистості в умовах, які не пристосовані до потреб інвалідів.

Стержнем соціальної моделі є взаємозв’язок між людиною з обмеженнями та соціумом, а не відхилення у її здоров'ї та розвитку. Обмежені можливості розуміються як наслідок того, що соціальні умови звужують можливості самореалізації інвалідів, тобто інваліди розглядаються скоріше як дискримінована група, ніж аномальна[105].

Щоб подолати це, необхідна інтеграція людей з обмеженими можливостями у суспільстві через створення їм умов для максимально можливої самореалізації, а не шляхом пристосування інвалідів до норм та правил життя здорових людей. Самі по собі медична і соціальна моделі недостатні, хоча обидві вони частково обґрунтовані. Інвалідність - це складний феномен, який є проблемою як на рівні організму людини, так і на соціальному рівні[30].

Інвалідність завжди є взаємодією між властивостями людини і властивостями оточення, в якому ця людина проживає. Деякі аспекти інвалідності є повністю внутрішніми для людини, інші ж, навпаки, лише зовнішніми.

 

1.2. Феномен глухоти в контексті сучасних наукових досліджень

Захворювання, які призводять до зниження чи втрати слуху, є однією із найсерйозніших медичних та соціальних проблем. Протягом століть глухота вважалась патологією. Глухих вважали розумово неповноцінними, також нездатними до навчання та професійної діяльності саме через те, що вони не чують.

Глухоту називали хворобою, яка приносить найменше розуміння і найбільше непорозуміння. На щастя, з розвитком суспільства поволі змінювалось бачення глухої людини, її потреб, цілей прагнення до саморозвитку. Нормальне функціонування органу слуху має вирішальне значення для загального розвитку людини, оскільки слуховий аналізатор є одним із основних каналів, по якому людина одержує інформацію з навколишнього світу[78].

Слух - це більше ніж просто один з органів чуття; слух грає важливу роль у формуванні поведінки і характеру людини. Звук збагачує уявлення людини про світ. Звук є одним із регуляторів поведінки та діяльності людини, є основним носієм інформації в спілкуванні людей. Слух дає можливість чути сигнали небезпеки, орієнтуватись, спілкуватися з іншими людьми і набувати комунікативних навичок. Порушення слуху зустрічається доволі часто, як у дорослих так і у дітей[8].

Згідно, з останніми дослідженнями порушенням слуху - набутим та вродженим страждають близько 278 млн. населення світу і цей показник постійно росте. Глухота – це неспроможність сприймати звукові подразники, втрата слуху або таке його пониження, при якому неможливе розбірливе сприйняття мови. За даними досліджень чверть усіх порушень слуху починається в дитинстві. Детальний аналіз вад слуху глухих дітей та дітей, які слабо чують дозволив Р.М. Боскіс визначити своєрідність психічного розвитку цих дітей та намітити основні напрямки навчання учнів з вадами слуху. Боскіс запропонувала нові критерії, які враховують своєрідний розвиток дітей з вадами слуху:

• ступінь втрати слуху;

• час виникнення втрати слуху;

• рівень розвитку мови.

Тому слід вважати, із названих критеріїв наступні групи:

• глухі –діти які народилися з порушенням слуху або втратили слух до початку мовного розвитку чи ранніх етапах. До цієї групи відносять дітей, з такою ступінню, яка лишає їх можливості природного сприйняття та самостійного оволодіння нею. Вони оволодівають зоровим (читання губ) та слухозоровим (за допомогою спеціальної апаратури) сприйманням словесної мови тільки в умовах спеціального навчання;

• діти, які пізно оглухли - ті, хто втратив слух в тому віці, коли мова уже була сформована. У них може бути різна ступінь порушення слуху і різний рівень збереження мови, оскільки при виникненні порушення слуху без спеціальної підтримки мова починає розпадатися. Ці діти мають навички словесного спілкування. Важливим для них є освоєння навиків зорового або слухозорового сприйняття словесної мови;

• діти з частковою втратою слуху (туговухі) в залежності від ступеня збереження слуху деякі з них можуть в деякій мірі самостійно оволодівати мовою, але така мова звичайно має ряд суттєвих недоліків, які підлягають корекції під час навчання[17].

На думку, Я.С. Тьомкіна, глухота як і туговухість, представляє собою значну втрату слуху, при якому випробовуються труднощі при розмові, хоча до глухоти відноситься повна втрата слуху. Але глухота, в деяких умовах може частково відновлюватись, перетворюючись у туговухість, так як і туговухість може перерости у повну глухоту. Для виявлення причини порушення слуху необхідно прослідкувати всі спадкові фактори, які можуть обумовити появу порушення слуху у дитини[23].

Наявність такого відхилення, як порушення слуху, значно ускладнює соціальний розвиток дитини, що досить переконливо показано в спеціальних дослідженнях і підкріплюється інформацією про численні труднощі, з якими стикаються люди з вадами слуху в ході соціальної адаптації. За відомим висловом Л.С.Виготського, глухота є дефектом саме соціальним[21].

В дослідженнях Т.Г.Богданової та Н.В.Мазурової було виявлено, що глухі діти глухих батьків більш допитливі, мають високе прагнення до домінування: 45% з них обрали місце в центрі групи однолітків, чуючі однолітки – 30% (не завжди бажають привертати до себе увагу, брати на себе відповідальність), глухі діти чуючих батьків – 18 % (вибір пояснюється тим, що соромляться, не вміють добре говорити і т.д.)[47].

Дослідження трудової діяльності глухих і слабочуючих (М.Букун, О.Гозова, В.Засенко, М.Ярмаченко та інші) засвідчують, що вони можуть успішно опановувати досить широке коло спеціальностей та плідно працювати в багатьох галузях народного господарства.

Заслуговують на увагу результати, одержані російськими науковцями в ході дослідження різних аспектів підготовки глухих і слабочуючих школярів до самостійного життя (М.Бризгалов, К.Логінова, Г.Пєнін, І.Соловйова, М.Ярошевич); шляхів адаптації студентів з вадами слуху до навчання в закладах загального типу (І.Абрамов, О.Єреміна); особливостей систем професійної освіти глухих у зарубіжних країнах (В.Базоєв); особливостей профорієнтаційної роботи серед підлітків з інвалідністю і системи супроводу інвалідів усіх нозологій в навчальному процесі (С.Лебедєва, О.Мартинова, О.Охрименко, Л.Романіна)[32].

Разом з цим в сурдопедагогічних дослідженнях ніколи не ставилося завдання розглянути процес розвитку системи професійної освіти осіб з вадами слуху як цілісне історико-педагогічне явище. Окремі етапи розвитку цієї системи, здебільшого її шкільної ланки, висвітлюються в роботах А.Басової, О.Дячкова, М.Ярмаченка. Численні відомості з історії професійно-технічної, середньої спеціальної і вищої професійної освіти глухих і слабочуючих містяться в архівних матеріалах, а також наводяться в історико-публіцистичних і періодичних виданнях Українського товариства глухих.[47].

Отже, учені намагаються дослідити теоретичні основи досліджуваного явища, визначити його суттєві ознаки й закономірності розвитку, виявити чинники та розкрити соціально-педагогічні умови, які впливають на процес

інтегрування осіб з вадами слуху в соціальне середовище.

Незважаючи на численні напрацювання і здобутки вітчизняних і зарубіжних учених, проблема інтегрування у соціум ще залишається недостатньо вивченою. Це спонукає науковців і практиків до її подальшого теоретичного осмислення та прийняття дієвих рішень.

1.3. Використання жестової мови та проблеми соціальної інтеграції нечуючих та слабочуючих людей

В Україні склалася і функціонує чітка система освіти осіб з вадами слуху, починаючи з дошкільних і закінчуючи середніми спеціальними та вищими навчальними закладами.

Удосконалення ж системи освіти осіб із вадами слуху, оптимізація процесу їх особистісного становлення і подальшої адаптації в суспільстві безпосередньо пов'язані з проблемою білінгвізму[36].

Засоби спілкування нечуючих між собою та з їхнім оточенням є чи не найдискусійнішим питанням сурдопедагогічної теорії і практики на всіх етапах її розвитку. Існує воно і донині. Йдеться, насамперед, про роль та місце мови жестів і словесної мови та про їх взаємозв'язок.

Значення кожного з цих засобів спілкування для розвитку особистості глухого по-різному оцінювались і оцінюються нині сурдопедагогами-теоретиками та практиками. І хоча важливим є питання про те, коли виникла мова жестів як засіб спілкування і яке місце вона посідає в комунікації людського суспільства, не будемо вдаватися до історії. Зазначимо лише, що на сучасному етапі розвитку сурдопедагогічної теорії виділено дві форми мови жестів - розмовну і калькуючу. Кожній із них властиві певні граматичні закономірності.

Розмовна жестова мова - самостійна кінетична система. У ній наявна така кількість жестів, яка необхідна для невимушеного, неофіційного міжособистісного спілкування глухих. За допомогою розмовної жестової мови ведеться розмова на побутові теми, про повсякденне життя. Ця мова безпосередньо пов'язана з ситуацією, на тлі якої відбувається розмова[13].

Дослідження показали, що розмовна жестова мова не є примітивною, а досить складною і своєрідною системою спілкування. Вона має широкий набір специфічних засобів для вираження різних морфологічних значень і синтаксичних зв'язків. Учні досить швидко оволодівають розмовною жестовою мовою.

Калькуюча жестова мова - це система спілкування, жести в якій супроводжують усну мову того, хто говорить. Жести при цьому виступають еквівалентом слів, а їх розташування відповідає будові речення в словесній мові. Цей вид жестової мови не має власної граматичної будови мови, а тільки калькує її.

Означена мова є результатом взаємодії системи словесної мови і розмовної жестової мови. Значних успіхів в оволодінні калькуючою жестовою мовою досягають лише ті глухі, які мають досить розвинену словесну мову.

Проблема використання мови жестів та мови слів, їхнього взаємозв'язку, місця і ролі, безумовно, потребує спеціальних експериментальних досліджень. Було проведено вибіркове дослідження, суть якого полягала у вивченні міри використання мови жестів на уроках та в позакласний час (дуже широко, широко, помірно, не використовується зовсім)[73].

Аналіз одержаних даних засвідчив, що немає жодної школи, в якій би не вживалася мова жестів як на уроках, так і в позаурочний час. Характерним при цьому є те, що жестова мова використовується широко і лише в окремих випадках - помірно. Вона посідає значне місце як у молодших, так і в старших класах. Сурдопедагоги виявили різний підхід до оцінки її ролі і місця в педагогічному процесі. Деякі з них вважають, що мова жестів може використовуватись у процесі навчання глухих поряд з іншими засобами спілкування і навчання (усною, писемною і дактильною мовами), інші - в категоричній формі зазначають, що повинна широко використовуватися міміка (за звичною термінологією).

У сучасній зарубіжній сурдопедагогіці мають розвиток різні теорії. Про це, зокрема, свідчать матеріали міжнародної наради з проблеми "Альтернативні підходи до навчання дитини", яка відбулася під егідою ЮНЕСКО. Основними напрямами були такі, як "оралізм" (пряме продовження класичного "чисто усного методу"), "мейнстримінг" (заперечення спеціального навчання учнів з вадами слуху і обгрунтування необхідності навчання глухих у звичайних школах у середовищі чуючих), "тотальна комунікація" та ін. Питання використання мови жестів неодноразово розглядалося на Міжнародних конгресах Всесвітньої федерації глухих (ВФГ). Так, на науковій конференції XI конгресу ВФГ (1991, Японія) висвітлювався досвід роботи в кількох країнах світу. У Данії, наприклад, чітко розмежовується розмовна жестова та калькуюча мови. Розмовна жестова мова визначається "початковою" мовою і засобом спілкування, а словесна (усна і писемна) дається як друга мова. У дошкільному віці проводиться інтенсивне навчання мови жестів, а в школі - вивчається і її граматика. У Швеції активно досліджується проблема використання та взаємозв'язку мови жестів і словесної мови в усній і писемній формі. Словесна мова також визначається другою мовою[81].

Слід підкреслити, що Всесвітня федерація глухих приділяє постійну увагу проблемі формування засобів спілкування нечуючих - як важливій умові для соціальної адаптації їх у сучасному суспільстві.

 

Комісія зазначає, що під час навчання у спеціальній школі обов'язковим є вивчення мови жестів. Глухі, як правило, володіють двома мовами - мовою жестів і державною мовою своєї країни (в писемній та усній формах). Саме двомовність відповідає меті повноцінної комунікації. Комісія визначила мову жестів як першу мову, а державну - як другу. Мову жестів рекомендовано вивчати в шкільному курсі як постійний предмет.

Сучасні засоби для вивчення жестової мови не випрацювані повною мірою. Розвиток сучасної науки, комп’ютеризація суспільства, використання мультимедійних та інтернет-технологій створили достатні умови для розробки таких систем комунікації. В Інституті кібернетики ім.В.М.Глушкова НАН України разом з науковцями нашого університету вперше в Україні розроблено інформаційні технології для віртуального спілкування людей з вадами слуху, які складаються з таких структурних частин: переклад звичайного тексту на жестову мову глухих; анімація процесу відтворення жестової мови з використанням віртуальних моделей людей; анімація міміки обличчя з урахуванням психоемоційних складників при відтворенні жестової мови; розпізнавання тексту, що вимовляється, по зміні міміки губ, розпізнавання жестових одиниць мови, анімація дактильної жестової мови. Переваги створеної технології полягають у реалізації жестової мови на просторових моделях людини з можливостями точної передачі рухів людини-носія жестової мови. Створено просторову модель конкретної людини, яка здійснює сурдопереклад новин на телебаченні. Це дозволило подолати психологічний бар’єр сприйняття жестової інформації та досить легко й швидко зрозуміти і запам’ятати як сам жест, так і інформацію, яка ним передається. Відзначимо, що перенесення рухів, які відображають жестову інформацію, на модель є дуже складним і важкореалізовним завданням, яке вимагає значних ресурсів. Власне потужності і ресурсні можливості сучасних комп’ютерних засобів дозволили реалізацію такої технології[33].

Хотілося б відзначити ще одну важливу особливість жестових мов спілкування: це велика схожість показу й подібність інтерпретації інформації, що передається жестовими мовами різних народів. Наприклад, дослідження дактильних абеток (кожна буква звичайної абетки має своє зображення за допомогою пальців рук людини) десяти різних мов показало, що на 80% вони схожі. Що стосується жестових мов, то тут також, за різними оцінками, від 30 до 60 відсотків жестів схожі між собою. Це пояснює той факт, що люди з вадами слуху, наприклад, з Німеччини й України, швидше зрозуміють один одного, використовуючи спілкування своїми жестовими мовами, ніж люди, які добре чують спілкуючись між собою відповідно німецькою та українською мовами[48].

Звідси напрошується важливий висновок про те, що в перспективі жестова мова може бути мовою міжнаціонального спілкування, свого роду есперанто, знаючи яку можна вільно подорожувати світом. Частину жестів розумітимуть комп’ютери, а це дозволить зробити людино-комп’ютерний інтерфейс зручнішим, приємнішим і простішим.

Отже, багато численні дослідження і реалії життя засвідчують, що жестова мова є рідною мовою нечуючих людей. Вона є повноцінною і багатою мовою.

Жестова мова –одна зприродних мов людства, не краща і не гірша за будь-яку словесну мову.

Висновки до першого розділу

Отже, у ході теоретичного аналізу проблеми, було виділено що інвалідність завжди являє собою взаємодію між можливостями людини й властивостями оточення, в якому ця людина проживає.

Інвалідність - не властивість людини, а перешкоди, які виникають у суспільстві. Науковці виділяють дві моделі інвалідності:

1. Медична модель вбачає причини перешкод інвалідів у їхніх можливостях.

2. Соціальна модель припускає, що труднощі, які створюються суспільством, не передбачають участі в загальній діяльності в тому числі і людей з вадами слуху.

Історично склалось так, що з давніх давен людина з обмеженими можливостями відносилась до найнижчих прошарків нашого суспільства. Протягом багатьох століть люди з вадами слуху зазнавали дискримінації були віднесені до неповноцінної частини населення не тільки суспільною думкою, а ще й законом.

Глухих вважали розумово неповноцінними, також нездатними до навчання та професійної діяльності саме через те, що вони не чують.

Глухоту називали хворобою, яка приносить найменше розуміння і найбільше непорозуміння. На щастя, з розвитком суспільства поволі змінювалось бачення глухої людини, її потреб, цілей прагнення до саморозвитку.

За даними досліджень чверть усіх порушень слуху починається в дитинстві. Детальний аналіз вад слуху глухих дітей та дітей, які слабо чують дозволив Р.М. Боскіс визначити своєрідність психічного розвитку цих дітей та намітити основні напрямки навчання учнів з вадами слуху. Проводилися дослідження різних аспектів підготовки глухих і слабочуючих школярів до самостійного життя (М.Бризгалов, К.Логінова, Г.Пєнін, І.Соловйова, М.Ярошевич); шляхів адаптації студентів з вадами слуху до навчання в закладах загального типу (І.Абрамов, О.Єреміна); особливостей систем професійної освіти глухих у зарубіжних країнах (В.Базоєв); особливостей профорієнтаційної роботи серед підлітків з інвалідністю і системи супроводу інвалідів усіх нозологій в навчальному процесі (С.Лебедєва, О.Мартинова, О.Охрименко, Л.Романіна).

Засоби спілкування нечуючих між собою та з їхнім оточенням є чи не найдискусійнішим питанням сурдопедагогічної теорії і практики на всіх етапах її розвитку. Існує воно і донині.

Розділ 2. СОЦІАЛЬНИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ З ВАДАМИ СЛУХУ (ЛВС) ТА ФАКТОРИ, ЩО ЙОГО ОБУМОВЛЮЮТЬ

2.1. Методи вивчення соціального статусу людини з вадами слуху

Суспільство, як відомо, являє собою систему. Те чи інше суспільне явище, взяте як система, має певні складові частини – підсистеми.

Соціальна система – це соціальний організм, що розвивається, у єдності його статики, структури і динаміки.

Соціальна структура як частина соціальної системи, у свою чергу, має соціальний склад (комплект елементів, що утворюють структуру) та зв’язки, взаємозв’язки елементів, їхні місця, значення, роль, функції (тобто властивості)[101].

Основним принципом визначення соціальної структури суспільства має бути пошук і знаходження реальних суб’єктів соціальних процесів. Це можуть бути окремі індивіди, соціальні групи різних розмірів та характеру: робітничий клас, молодь, релігійна секта, пенсіонери тощо. Із цієї точки зору соціальну структуру можна визначити як більш або менш стійке співвідношення соціальних верств і груп. Інакше й бути не може, адже будь-яке суспільство завжди сконструйоване на різних засадах – національних, соціально-класових, демографічних і т.ін[103].

Суспільство як феномен було предметом дослідження з давніх часів. Попри всі відмінності трактування та розуміння досліджуваного об’єкта, усі вчені відзначають неоднорідність поліструктурність та полірівненість суспільства. У ХХ ст. особливого розмаху в дослідженні суспільства набула теорія соціальної стратифікації основні положення якої стосуються як суспільства загалом, так і його частин наприклад (права, політики тощо)[102]. Термін стратифікація (з лат.stratum - прошарок, верства, facere –робити) був введений П. Сорокіним для позначення соціальної нерівності[104].

За визначенням ученого П. Сорокіна, «соціальна стратифікація» - це диференціація населення на класи і верстви. Основна сутність її полягає у нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності та обов’язків, наявності певних соціальних цінностей влади і впливу серед членів того чи іншого співтовариства.

У теорії соціальної стратифікації є два базові поняття соціальний статус і соціальна роль. Вони по-різному відображають соціальне становище особи. Соціальний статус є відображенням статичних процесів і означає соціальну приналежність особи.

У повсякденних розмовах слово "статус” використовується для позначення позиції індивідуума, визначуваної його економічним станом, впливом і престижем, станом здоров’я. Проте соціологи під статусом розуміють соціальну позицію людини в рамках групи або суспільства, пов'язану з певними його правами і обов'язками. Саме за допомогою статусів ми ідентифікуємо один одного в різних соціальних структурах.

Для вивчення соціального статусу людини з вадами слуху застосовують загальнонауковий метод, який об'єднує широкий спектр методів як теоретичних, так і прикладних досліджень. Використання саме загальнонаукових методів таких як: спостереження, опитування, анкетування, інтерв'ювання, бесіда, аналіз документації, соціометрія дасть змогу визначити соціальний статус людини з вадами слуху.

Метод опитування – незамінний прийом отримання інформації про суб'єктивний світ людей, їх прагнення, мотиви діяльності, думки. Він приваблює дослідників тому, що вважається майже універсальним методом. Соціологу дуже часто необхідна інформація про такі явища і процеси, які недоступні прямому спостереженню і які не знаходять необхідного відображення в різних документах, у соціальному аналізі. Питати можна про все, чого не можна побачити чи прочитати. Мистецтво цього методу полягає у тому, щоб знати, про що питати, як питати, які ставити запитання, і як бути впевненим у тому, що можна вірити отриманим відповідям.

Специфіка методу складається насамперед у тім, що при його використанні джерелом первинної соціологічної інформації є людина, респондент – безпосередній учасник досліджуваних соціальних процесів і явищ. Існує два різновиди опитування, зв'язані з письмовою чи усною формою спілкування з респондентами – анкетування й інтерв'ювання. У їхній основі лежить сукупність пропонованих опитуваних питань, відповіді на який і утворять первинну інформацію.

Кожен варіант опитування являє собою одну з найбільш складних різновидів соціально-психологічного спілкування, обумовленого поруч обставин: змістом чи анкети інтерв'ю, тобто переліком питань, у яких реалізований предмет дослідження; якістю роботи анкетера чи інтерв'юера; зосередженої роботи респондента над запропонованими питаннями; психологічним станом респондента в момент проведення опитування.

Метод опитування, що спирається на достатнє число навчених анкетеров чи інтерв'юерів, дозволяє в максимально короткий термін опитувати досить велика кількість респондентів і одержувати різну по своїй природі інформацію.

Однак завжди варто враховувати можливе перекручування інформації, отриманої методом опитування, зв'язане з особливостями процесу відображення різних сторін соціальної практики у свідомості людей.

Анкетування – це збирання інформації письмовим заповненням заздалегідь розроблених анкет.

Відповідно, анкета – це тиражований, упорядкований за формою та змістом набір запитань у формі опитувального листка.

Анкетування має суттєву перевагу: опитування максимально формалізується, й таким чином забезпечується висока порівняльність відомостей та їх машинне опрацювання; анкетування забирає часу менше, ніж інтерв’ю, не потребує залучення великої кількості осіб, які його здійснюють, витримується вимога анонімності відповідей, що підвищує їхню достовірність. Анкетування – найбільш поширений і ефективний метод збору первинної інформації.

При розробці анкет необхідно дотримуватися таких правил:

·зміст запитань повинен відповідати темі та завданням дослідження;

·форма запитань має відповідати портретові передбачуваного респондента;

·запитання повинні бути короткими, зрозумілими, доступними для опитуваних;

·анкета має бути охайно оформленою;

·бажано її складати так, щоб вона надалі була придатною для комп’ютерного опрацювання.

Запитання в анкеті слід розбивати на групи (смислові блоки), забезпечуючи послідовність і логічність їх розміщення. Анкета, що застосовується для збору інформації, складається з таких частин:

·вступної – містить звернення до досліджуваного, де пояснюється мета дослідження та порядок заповнення бланка;

·статусної – формулюються запитання, відповіді на які дають уявлення про соціально-демографічну характеристику особи;

·основної – це питання, що безпосередньо стосуються теми дослідження;

·заключної – надається можливість у вільній формі висловити свій погляд на будь-які питання, що стосуються досліджуваної теми.

За структурою запитання анкети класифікують на:

·відкриті – це запитання, на які опитуваний може дати самостійну відповідь у вільній формі (не запропоновано жодних варіантів відповідей, і респондент може висловлюватися на власний розсуд);

·напівзакриті – дають можливість респондентові чи обрати відповідь запропонованого набору варіантів відповідей, чи доповнити своїм варіантом відповіді (в переліку запропонованих відповідей наявні позиції "інше” або "щось іще?”);

·закриті – дають повний перелік варіантів відповідей, пропонуючи обрати один (альтернативні) чи декілька з них (неальтернативнї).

За формою виділяють:

·прямі запитання – дають змогу одержати інформацію безпосередньо від респондента ("Чи задоволені Ви діяльністю органів внутрішніх справ?”);

·непрямі запитання використовують, коли від респондента необхідно одержати критичну думку про людей, негативні явища життя, пропонуючи на його розгляд уявну ситуацію, що не вимагає самооцінки конкретно його рис і обставин його діяльності.

Загалом анкетування має кілька різновидів:

·очне та заочне,

·суцільне й вибіркове,

·відкрите та анонімне.

Очне анкетування передбачає одержання анкети безпосередньо з рук соціолога. Цей вид анкетування найнадійніший, гарантує добросовісне заповнення анкет, майже стовідсоткове їх повернення, але багато в чому залежить і від уміння соціолога встановити психологічний контакт з респондентами, створити сприятливу атмосферу при опитуванні.

Заочне анкетування полягає в розсиланні анкет й отриманні на них відповідей поштою. Воно дає змогу одночасно провести опитування на великій території. Водночас заочне анкетування має чимало недоліків: неповне повернення анкет, отримання відповіді не від тих, кому надсилались анкети, групове заповнення, використання порад інших осіб.

При суцільному анкетуванні бланки заповнюють усі особи визначеної категорії, а при вибірковому – тільки певна частина таких осіб. Достовірність в останньому випадку досягається через випадковий добір одиниць вибіркової сукупності та рівні можливості для кожної одиниці генеральної сукупності увійти до вибірки.

При відкритому анкетуванні респонденти вказують відомості про свою особу (прізвище, ім’я, по-батькові, час і місце народження, місце проживання, посаду), тож можливий елемент нещирості. При анонімному анкетуванні особа респондента залишається невідомою, що дає їй змогу бути більш щирою, а це підвищує репрезентативність інформації про неї.

За допомогою соціального анкетування можна без зусиль отримати високий рівень масовості дослідження, що проводиться. Воно проводитися в більшості випадків в тих ситуаціях, коли за короткий часовий проміжок необхідно отримати дані від великої кількості людей. Особливою відмінністю цього методу від тих, що інших існують можна рахувати анонімність. Анонімне анкетування дає набагато більше правдивих і відкритих висловів, тому може застосовуватися в роботі і з людьми, які мають вади слуху.

Порівняно із анкетуванням, інтерв'ю у практиці соціологічних опитувань використовується значно рідше - через більшу складність та неоперативність його проведення. Інтерв'ювання має свої переваги та недоліки, порівняно із анкетуванням, тому при плануванні дослідження доводиться вирішувати: чому надавати перевагу, враховуючи найменші затрати часу та засобів, і необхідність отримання найбільш важливої та достовірної інформації.

Є велика безліч різновидів інтерв'ю. У прикладній соціології розрізняють кілька видів інтерв'ю: формалізоване, фокусоване та вільне. За змістом бесіди розрізняють так звані документальні інтерв'ю (уточнення фактів, вивчення подій), інтерв'ю думок (виявлення оцінок, поглядів, суджень). Особливо виділяється інтерв'ю із спеціалістами-експертами. Щодо техніки проведення розрізняють вільні нестандартні і формалізовані інтерв'ю.

Формалізовані (стандартизовані) інтерв'ю - найбільш розповсюджений різновид інтерв'ювання. Проведення його вимагає детально розробленої процедури (загальний план, послідовність та конструктивність запитань, відповідей). При використанні цього виду опитування інтерв'юер зобов'язаний чітко дотримуватися формулювань питань та їх послідовності. У стандартизованому інтерв'ю, як правило, пропонують закриті запитання. Інтерв'ю із відкритими запитаннями передбачає дещо менший ступінь стандартизації його проведення.

Дещо менший ступінь стандартизації має фокусоване інтерв'ю, метою якого є збір думок, оцінок щодо певної конкретної ситуації, явищ, їх причин та наслідків, і виявити інформацію про реакцію суб'єкта на задану дію (тому його і називають фокусованим, спрямованим).

Вільні інтерв'ю - це довготривала співбесіда інтерв'юера із респондентом без суворої деталізації питань, але проводиться за загальною програмою. Цей вид опитування застосовується тоді, коли дослідник приступає до визначення проблеми дослідження.

Від застосування того чи іншого виду інтерв'ю певною мірою залежить і точність отриманої інформації. Переважно при інтерв'юванні виявляється вплив інтерв'юера на якість отриманих результатів-даних. Такого роду впливове явище не усвідомлюється учасниками інтерв'ю в психологічному та поведінковому контексті як на вербальному (розмова, спілкування) рівні, так і в неявних формах (емоційний тон, міміка, поведінка). Тому, чим більш стандартизованим є інтерв'ю, тим більше у дослідника можливості знизити вплив інтерв'юера. Водночас досвід показує, що і в опитувальному листі трапляються вади, недоробки, і в силу свого вміння інтерв'юер прагне і повинен їх відчувати та виправляти. Тому інтерв'ю одночасно може мати елементи пілотажності (апробації).

Основна різниця між анкетуванням та інтерв'юванням – у формі контакту дослідника з опитуваним. Інтерв'ю – це співбесіда, яка проводиться за певним визначеним планом, обумовлює прямий контакт інтерв'юера (той, хто опитує) з респондентом (кого опитують), причому запис відповідей проводиться письмово або, з дозволу респондента, на диктофон. Але цей метод в роботі з людьми з вадами слуху може бути не ефективний і затратити багато часу. Оскільки інтерв´ю може провести лише та людина, яка знає мову жестів.

У соціологічних дослідженнях є ще один метод збору первинних емпіричних даних це - спостереження, що укладається в навмисному, цілеспрямованому, систематичному безпосереднім сприйнятті і реєстрації соціальних фактів, що піддаються контролю і перевірці. Головною перевагою безпосереднього спостереження є те, що воно дозволяє фіксувати події й елементи людського поводження в момент їхнього здійснення, у той час як інші методи збору первинних даних ґрунтуються на попередніх чи ретроспективних судженнях індивідів. Іншим важливим достоїнством цього методу є те, що дослідник деякою мірою не залежить від об'єкта свого дослідження, він може збирати факти незалежно від бажання чи індивідів групи чи говорити від їхнього уміння відповідати на питання.

Метод спостереження ефективно застосовують у дослідженнях поведінки окремих індивідів, соціальних груп, спільнот у різноманітних сферах. Його ефективність простежується у процесі отримання попередньої інформації, необхідної для уточнення напрямів запланованого дослідження; є важливою для отримання іллюстративних даних, які суттєво доповнюють статистичний аналіз даних; за умови, що саме спостереження є найпридатнішим, найефективнішим методом досягнення цілей дослідження.

У спостереженні закладена визначена частка об'єктивності, що задається самою установкою фіксування ситуацій, що відбуваються, явищ, фактів. Однак у цій процедурі мається і суб'єктивний елемент. Спостереження припускає нерозривний зв'язок спостерігача з об'єктом спостереження, що накладає відбиток і на сприйняття спостерігачем соціальної дійсності, і на розуміння суті явищ, що спостерігаються, їхню інтерпретацію. Чим сильніше спостерігач зв'язаний з об'єктом спостереження, тим більший елемент суб'єктивізму, тим більше емоційна окрашенність його сприйняття. Ще однією важливою особливістю методу спостереження, що обмежує його застосування, є складність, а часом і неможливість проведення повторного спостереження.

Метод спостереження дає змогу соціальному працівникуспостерігати за соціальними процесами і ситуаціями, які відбуваються навкололюдей з вадами слуху, і суспільством в якому перебуває ця людина, а також за їхньою поведінкою.

Документи нерідко виступають в ролі головного джерела інформації доповненої опитуванням або прямим спостереженням.

Соціолог повинен виявити надзвичайну винахідливість у пошуках відповідних документів, іноді дуже несподіваних.

Аналіз документів, дуже важливий метод збору інформації при формулятивному плані дослідження (для висунення гіпотез і загальної розвідки теми) і на стадії роботи з описовій планом.

Величезне і цілком самостійне значення мають для соціолога дані державної статистики, численні дані ЦСУ, якими треба вміти користуватися, а також знати, з якою регулярністю вони збираються і публікуються.

Аналіз документів дає змогу:

·сформулювати проблему, об’єкт, предмет, цілі, завдання і гіпотези досліджуваного явища;

·порівняти отримані під час дослідження емпіричні дані з показниками інших досліджень;

·отримати інформацію про певну соціальну проблему;

·скласти характеристику соціальних процесів, які відбуваються на соціальному, груповому, індивідуальному рівнях, виявити тенденції та розробити прогнози щодо їх подальшого розвитку;

·здобути інформацію про діяльність головних соціальних інститутів суспільства — сім’ї, освіти, засобів масової інформації;

·вивчити громадську думку і соціальне самопочуття населення, окремих його прошарків і конкретних людей.

Аналіз документів дає змогу побачити різні сторони соціального життя людей з вадами слуху, допомагає дізнатися про норми і цінності у певний історичний період; віднайти відомості, необхідні для опису соціальних структур; дає можливість відстежити динаміку взаємодії між людиною з вадами слуху та суспільством в якому вона перебуває.

Бесіда — один з основних методів, який передбачає здобуття інформації про явище, що вивчається, в логічній формі як від досліджуваної особи, членів групи, що вивчається, так і від навколишніх людей. У останньому випадку бесіда виступає як елемент методу узагальнення незалежних характеристик. Наукова цінність методу полягає у встановленні особистого контакту з об'єктом дослідження, можливості отримати дані оперативно, уточнити їх у вигляді співбесіди.

Бесіда може бути формалізованою і неформалізованою. Формалізована бесіда передбачає стандартизовану постановку питань і реєстрацію відповідей на них, що дозволяє швидко групувати і аналізувати отриману інформацію. Неформалізована бесіда проводиться по не стандартизованих питаннях, що дає можливість послідовно ставити додаткові питання, виходячи з ситуації, що склалася. В ході бесіди цього вигляду, як правило, досягається тісніший контакт між дослідником і респондентом, що сприяє здобуттю якнайповнішої і глибшої інформації.

У практиці педагогічних досліджень вироблені певні правила вживання методу бесіди: розмовляти лише по питаннях, безпосередньо пов'язаних з досліджуваною проблемою; формулювати питання чітко і ясно, враховуючи міру компетентності в них співбесідника; підбирати і ставити питання в зрозумілій формі, спонукаючи респондентів давати на них розгорнуті відповіді; уникати некоректних питань, враховувати настрій, суб'єктивний стан співбесідника; вести бесіду так, щоб співбесідник бачив в досліднику не керівника, а товариша, що виявляє непідроблену цікавість до нього; підтримувати доброзичливий настрій.

Соціометричний метод (метод соціометрії) дозволяє виявити міжособові стосунки в групі людей за допомогою їх попереднього досвіду, цей метод ідеальний для визначення наприклад, яке місце посідає людини з вадами слуху в колективі. Взаємини людей зумовлюються об'єктивною необхідністю спільної діяльності (вона народжує офіційну структуру груп) і емоційним чинником — симпатіями і антипатіями (цей чинник породжує неофіційні взаємини в групі). Пізнати неофіційні взаємини людей, структуру їх взаємин, симпатій і антипатій можна за допомогою простих питань типу: «З ким би ви бажали провести вільний час?», «З ким би ви бажали працювати?» і тому подібне. Ці питання і є критерії соціометричного вибору. Вони можуть бути найрізноманітнішими. Для дослідження структури взаємин в групі застосовується соціометрія в двох варіантах: параметрична і непараметрична. Параметрична соціометрія полягає в тому, що випробовуваним пропонується зробити строго певну кількість виборів по заданому критерію.

Отже,соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання. Для визначення соціального статусу людини з вадами слуху можна використати загальнонаукові методи такі як: спостереження, опитування, анкетування, інтерв'ювання, бесіда, аналіз документації.

2.1 Програма соціологічного дослідження: «Соціальний статус людини з вадами слуху (ЛВС) та фактори, що його обумовлюють»

Програма дослідження

Постановка проблеми. Не дивлячись на загальні демократичні процеси у пострадянській Україні, проблема прав людини з обмеженими фізичними можливостями залишається вкрай гострою. В Україні нараховується близько 150 тис. осіб з вадами слуху. Спільнота глухих в Україні, їх культура є замкненими, ізольованими, що конкретизується в таких проблемах, як обмежений доступ до інформації, до одержання якісних освітніх та соціальних послуг, захисту своїх прав.

Група «глухонімих», що позначається як «чужа» або «інша» і відповідно як «неповноцінна», позбавляється суспільством не тільки права на «рівність», але і права безкарно залишатися «чужою» або «іншою», тобто жити інакше в духовному і психічному відношенні порівняно з тими, хто чує, точніше з групою, що встановлює культурні норми і цінності. Поведінка глухих завжди підлягала суворому контролю – від контролю до використання форм мови до соціокультурного самовираження, їх пригнічували, обмежували в громадянських правах. Стигматизація тривала дуже довгий період. Але на сучасному етапі ми спостерігаємо рух у напрямку інтеграції людей з вадами слуху в суспільство, та вихід проблематики інвалідності з маргінального стану у сфері наукових досліджень.

Соціологи говорять про два дискурси інвалідності загалом та глухоти зокрема: біолого-медичний і соціокультурний. Дискурс як спосіб говорити про ту чи іншу проблему певною мовою задає і саму проблему. Біолого-медичний дискурс акцентує проблему лікування глухого, приведення його в норму, соціокультурний – проблему захисту культурної специфіки співтовариства глухих, доступу глухих до тих благ і привілеїв, якими користуються люди з нормальним слухом. Спільне цих дискурсів – це те, що вони, з одного боку, відображають «реальні» відмінності між глухими та чуючими людьми, з іншого боку, створюють їх.

Варто зазначити, що проблеми людей з інвалідністю, зокрема із слуховою депривацією, є предметом зацікавленості дефектологів, сурдопсихологів, сурдопедагогів, реабілітологів, тобто знання про інвалідність розвивається у вигляді, що сегрегує, в межах спеціально-педагогічних напрямів. Велика частина таких робіт і дослідження реалізується в дискурсі глухоти як дефекту, що потребує корекції. Лише невелика частина пострадянських досліджень глухоти (DeafStudies)базується на принципово інших, мультикультуральних, позиціях.

ІнституціалізаціяDeafStudies в пострадянських суспільствах успішніше відбувається в руслі психолого-педагогічного напряму: упроваджуються окремі спецкурси в програми підготовки педагогів і в спеціальних школах для глухих, активно обговорюються проблеми інтегрованого навчання дітей з порушеннями слуху на конференціях і на сторінках спеціалізованих видань.

Що стосується інституціалізаціїDeafStudies в соціологічних дослідженнях, то тема глухоти як соціально-культурного феномена залишається маргінальною.

Об’єкт дослідження – людина з вадами слуху (слабочуюча та глуха).

Предмет дослідження –соціальний статус людини з вадами слуху в сучасному суспільстві та фактори, що його обумовлюють.

Мета дослідження –визначити основні проблеми соціального статусу людини з вадами слуху за оцінками експертів та самих людей з вадами слуху (ЛВС).

Об’єкт, предмет та мета дозволили сформувати такі завданнядослідження:

1.Визначити основні проблеми соціального становища нечуючих людей за оцінками експертів, які працюють з людьми з вадами слуху.

2.Виявити характер ставлення чуючих людей до людини з вадами слуху у сучасному світі, владні та дискримінаційні практики у цьому ставленні.

3.Виявити самооцінку людей з вадами слуху, свого соціального становища за такими складовими: доступ до інформації та якісної освіти, рівень довіри до влади, лікарів, ЗМІ, людей, які чують; випадки дискримінації, самооцінка становища на умовних соціальних сходах, рівень задоволеності життям, самооцінка стану здоров’я та матеріального становища.

4.Проаналізувати методичні особливості анкетного опитування людей з вадами слуху та запропонувати практичні поради щодо методики їх опитування.

5.Окреслити основні фактори, що визначають соціально-культурний статус глухої людини у сучасному суспільстві.

Гіпотеза дослідження базується на науковому припущенні, соціальний статус людини з вадами слуху є вкрай низьким, життєві шанси на його підвищення є обмеженими, що обумовлене низкою факторів, серед яких особливе місце посідає владний характер соціального ставлення до людей з вадами слуху, низька якість освіти для нечуючих людей через обмеження використання жестової мови у навчальних закладах та сфері інформації, напружений характер відносин між спільнотами людей, які чують, та ЛВС.

Генеральною сукупністю дослідження є соціальні працівники, сурдоперекладачі, які працюють у сфері обслуговування людей з вадами слуху та люди з вадами слуху.

Вибірка дослідження – 10 експертів,які працюють у сфері обслуговування людей з вадами слуху та 30 осіб з вадами слуху.

Методи дослідження –експертне інтерв’ю та анкетне опитування.

Інструментарій дослідження – бланк інтерв’ю (Додаток А), анкета (Додаток Б).

Бланк інтерв’ю

1.Надайте основні відомості про організацію в якій Ви працюєте?

2.В чому полягає зміст основної діяльності вашої організації?

3.Які, на Вашу думку, найбільш гострі проблеми людей з вадами слуху в Україні?

4.Наскільки нам відомо, одна із найбільш гострих проблем, – це обмеження доступ людей з вадами слуху до якісної освіти. Що Ви можете зазначити з цього приводу?

5.Ваша особиста думка щодо місця людини з вадами слуху в сучасному суспільстві?

АНКЕТА

1. Як Ви оцінюєте стан нинішньої соціальної політики в Україні щодо соціального захисту людей з вадами слуху?

1. вкрай незадовільно

2. краще ніж задовільно

3. Вище середнього

4. Середньо

5. Цілком задовільно

 

2. Чиобмежений, на Вашу думку, у сучасній Україні доступ до інформації для людей з вадами слуху?

1.так

2.скоріше так, ніж ні

3.скоріше ні, ніж так

4.ні

5.важко відповісти

 

3.Якою мірою Ви задоволені якістю освіти для дітей з вадами слуху в спеціалізованих закладах навчання (школах)?

1.скоріше задоволений

2.важко сказати

3.незадоволений

4.повністю незадоволений

 

4. На скільки Ви довіряєте оточуючому середовищу (відповідь за 5-ти бальною шкалою, де 1 - не довіряю, 2- скоріше довіряю, 3 - скоріше не довіряю, 4 - не довіряю, 5 - зовсім не довіряю)

		1	2	3	4	5
1.	влада
2.	Державні установи соціального захисту населення
3.	ЗМІ
4.	родина, родичі
5.	чуючі люди
6.	лікарі

5. Чи доводилось Вам за останній рік стикатись з випадками дискримінації (утиску прав та інтересів) щодо Вас особисто як глухої або слабочуючої людини?

1. Так

2. Ні

3. Важко сказати

 

6. Уявіть собі, що на сходинках деякої «драбинки» розташовані люди з різними становищами у суспільстві: на найнижчій – ті, хто мають найнижче становище, а на найвищій – ті, хто мають найвище положення. На яку з цихсходинок Ви б поставили себе»?

1. на першу

2. на другу

3. на третю

4. на четверту

5. на п’яту

6. на шосту

7. на сьому

 

7. Чи відчуваєте Ви себе повноцінним громадянином України?

1. Так

2. Ні

3. Важко сказати

 

8. Якою мірою Ви задоволені своїм життям?

1.Зовсім не задоволений

2.Скоріше не задоволений

3.Важко сказати чи задоволені чи ні

4.Скоріше задоволений

5.Цілком задоволених своїм життям

 

9.Як Ви загаломоцінюєте стан свогоздоров’я на даний момент?

1.дуже поганий

2.стан здоров’я відсутній

3.поганий

4.задовільний стан здоров’я

5.добрий

6.відмінний

 

10. Як Ви вважаєте, відчогоголовним чином залежить те, як складається Ваше життя?

1.головним чином від зовнішніх факторів

2.в деякій мірі від мене, але більше від зовнішніх факторів

3.від мене і від зовнішніх факторів

4.головним чином від мене

11. Чого із нище вказаного Вам не вистачає? (можете обрати 3-5 варіантів відповіді)?

1.сучасного і гарного одягу

2.можливості підзаробить

3.юридичної допомоги

4.необхідної медичної допомоги

5.необхідних меблів

6.рішучості у досягненні власних цілей

7.можливості працювати з повною віддачею

8.хорошого житла

9.Сучасних економічних знань

10.впевненість у власних силах

11.ініціативи і самостійності у вирішенні життєвих проблем

12.необхідного одягу

13.повноцінного доступу до інформації

14.можливості купувати самі найнеобхідніші продукти

12. До якої категорії Ви віднесете свою сім’ю за рівнем прибутку, благополуччя Вашої сім’ї?

1.бідні

2.середній дохід

3.дохід дещо вище середнього

4.заможні

5.багаті

 

13. Визначте в загальному матеріальне положення Вашої сім’ї за останні 2 – 3 місяці?»

• 0
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5

• student
• 0
• 2817